13 листопада — Міжнародний день незрячих. Для багатьох дніпрян це не просто дата в календарі, а щоденне завдання: як безпечно пройтись містом, встигнути у справах, порозумітись з оточуючими. “Наше місто” зібрало, куди звертатися та як саме працюють міські сервіси, якщо зір – не опора.
ЦНАП “Я ветеран” уважно ставиться до потреб людей з порушеннями зору. У дніпровських ЦНАПах намагаються будувати процес так, щоб людина з порушенням зору не лишалася сам на сам із простором і бюрократією. На вході і в залах адміністратори реагують на потребу в супроводі: якщо відвідувач приходить без рідних чи друзів, працівники уточнюють, чи потрібна допомога, і проводять до вікна. Система сповіщення в приміщеннях – звукова, тож про зміну режиму роботи чи евакуацію повідомляють голосом. Під час тривоги кожного, з їхньої згоди супроводжують до укриття на нульовому поверсі.
Кожен коридор оснащений тактильною плиткою та гучномовцями, кожен напис на табличках дублюється шрифтом Брайля. Тактильний шрифт є навіть на кнопках у ліфті.
Управління соцзахисту: доступ до приміщень та соціальне таксі
В управліннях та підпорядкованих закладах соцзахисту поступово вибудовується інфраструктурний дизайн: пандуси і ліфти, підйомники, кнопки виклику спеціаліста біля входу, поручні, тактильна плитка, доступні вбиральні. Ключова річ для людей із порушенням зору – таблички з дублюванням інформації шрифтом Брайля. Завдяки цьому кабінети та сервісні зони стають читабельними на дотик.
Соціальне таксі: хто має право і як скористатися
У місті діє транспортна послуга «Соціальне таксі» – сервіс для поїздок, де важлива безпека маршруту від дверей до дверей. Нею можуть користуватися люди з інвалідністю І–ІІ груп із порушеннями опорно-рухового апарату, а також особи з порушенням зору І групи. За потреби передбачені групові перевезення через громадські організації. Послуга надається до чотирьох разів на місяць і до трьох годин на день.
На обліку у відділенні «Соціальне таксі» — 851 особа, серед них 6 ВПО. Це означає, що сервісом реально користуються й він закриває базові потреби в мобільності.
Куди звертатися та як комунікувати
Звертайтесь до свого управління соцзахисту за місцем реєстрації — там приймуть пакет документів і погодять маршрути та графік. Формулюйте мету поїздки максимально конкретно: «медичний візит», «ЦНАП», «соціальна установа». Це допоможе логістам.
Скажіть, якщо потрібен супровід від під’їзду/під’їзної частини — для незрячої людини саме цей «перший та останній крок» часто найнебезпечніший. Працівники допоможуть з орієнтуванням у просторі й документами на місці.
Де шукати голос: УТОС та громадські організації
У кожному місті є місця, де незрячі люди відчувають себе своїми: там допоможуть, з’єднають із потрібними фахівцями, підтримають. У Дніпрі такою точкою тяжіння є осередки Українського товариства сліпих (УТОС).
УТОС в області очолює Василь Горбенко. Він координує роботу центру. Саме сюди радять звертатися людям з інвалідністю по зору, коли потрібні спеціалісти, перевірені сервіси чи розуміння з чого почати.
Василь Горбенко: чемпіон світу з шашок, який веде спільноту.
Голова міської та обласної організації УТОС Василь Горбенко – лідер, за плечима якого не лише адвокація, а й довга спортивна праця. У шкільні роки він тренувався в гуртках шахів і шашок, постійно виступав за команду, дійшов до норми кандидата в майстри спорту – фундамент, на якому пізніше виростуть міжнародні титули.
Василь принципово грав і серед зрячих.
– У 2003 році я брав участь у першості міста Дніпра і виборов третє місце, – згадує він.
Коли Україна почала системно виступати на чемпіонатах Європи та світу серед спортсменів із порушенням зору, Горбенко долучився до збірної і кілька разів ставав призером. Кульмінація — Чемпіонат світу 2021 року в Кранево (Болгарія).
– На цьому чемпіонаті я став чемпіоном світу! — з гордістю розповідає пан Василь.
Після світового золота — нові старти і нові п’єдестали: у 2023–2025 роках на європейських і світових турнірах – знову призові місця (срібло й бронза).
Проте є у пана Василя і сумна історія. Він поділився тим, як саме втратив свій зір. Зараз йому 65 років, а трагедія, що назавжди позбавила його можливості бачити сталась в 6 рочків. Тоді він грався з друзями на вулиці, де він і його товариші знайшли незрозумілу залізяку в землі. Після війни поля були засмічені тим, що залишилось від снарядів. Те, що знайшли хлопці було скоріше за все запалом від гранати або іншого вибухового пристрою. Вдарившись внаслідок дитячої гри об землю він вибухнув і металеві осколки вразили маленького Василя, назавжди пошкодивши його очі.
Попри дійсно трагічну історію, пан Василь не здався і нині є гордістю Дніпра і всієї України.
Анна Стеценко, член Дніпропетровської ТПО УТОС, паралімпійська чемпіонка з Дніпра з плавання. Вона брала участь у трьох Паралімпіадах і має три золоті нагороди.
Перше «золото» Анна виборола у 2016 році.
Анна згадує, як це – стояти з медаллю, коли над ареною лунає гімн: «Ми були такі щасливі, що вибороли золото. Хотілося ще раз показати всім, що ми сильні, щоб усі почули гімн України!». Окрім золотої медалі пані Анна отримала ще одну радісну звістку – вона поставила світовий рекорд.
Останнє золото вона виборола зовсім недавно, в 2024 році на Паралімпіаді в Парижі.
– Кілька років до цього на Паралімпіаді в Токіо ми були треті. І я тоді сказала в інтерв’ю, що ми обов’язково повернемося в Париж і виборемо золото. І так і сталось! – розповідає героїня.
Доступність – це про простий, передбачуваний день. Коли в автобусах є озвучення зупинок, у будівлях є тактильні позначки, а працівники без зайвих питань підкажуть всю потрібну інформацію. Тоді людям з вадами зору не потрібно буде щодня робити подвиги аби просто наблизитись до рівня нормального, комфортного життя.
УТОС, міські служби й активісти вже роблять частину цієї роботи. Якщо тримати цей рівень щодня й тестувати зміни разом із незрячими, люди зможуть просто жити своє життя без зайвих перепон.
Але шлях до справді безбар’єрного міста не завершується на табличках Брайля чи озвучених ліфтах. Він починається з людяності – з того, щоб кожен дніпрянин бачив у незрячій людині не інваліда, а рівноправного мешканця свого міста. Інклюзія народжується не лише в кабінетах управлінь, а на вулиці, в транспорті, у черзі до аптеки, у звичайному: «Доброго дня».
Дніпро поступово стає містом, де світло – це не лише про зір, а й про ставлення. І навіть у темряві є свій шлях – дорога, прокладена взаємною підтримкою, співучастю й вірою в те, що жодна людина не має залишатися сам на сам із труднощами.