Чомусь у нашому суспільстві, як це не прикро, інваліди приречені на напівжиття. Ареал їхнього існування обмежується власною квартирою чи будинком, а також приміщенням, де вони можуть зібратися разом. Однак і тут є проблеми. До прикладу, людям із вадами зору дістатися до місця зустрічі – ще та пригода. Їм потрібно пройти тротуарами із, м’яко кажучи, неідеальним асфальтовим покриттям. Але найбільший сплеск адреналіну на незрячих очікує при переході дороги. Тут і тих, хто добре бачить, водії не завжди пропускають, а що вже казати про сліпих…
– Є кілька варіантів переходу проїжджої частини незрячими, – розповідає член Прилуцького осередку УТОС Марина Ільїна. – Це або дочекатися перехожих і попросити їх перевести тебе на інший бік вулиці, або скрізь ходити із супроводжуючим, або, уважно прислухавшись, чи не їдуть машини, підняти білу тростину і йти через автошлях з надією, що водії тебе помітять і пропустять. Останнє ризиковано, але іншого виходу немає.
Розуміючи проблему людей із вадами зору, депутати Прилуцької міськради на сесії 9 липня виділили майже 17 тисяч гривень на встановлення звукової сигналізації «Регулювання пішохідного переходу» на світлофорах, що розміщені на перехресті вулиць Київської та Юрія Коптєва. Минув місяць – і 17 серпня поблизу виконкому перехожі почули: «Дозволено перехід» та «Перехід заборонено». У Прилуках запрацював перший звуковий світлофор.
– Від імені всіх людей із вадами зору хочу подякувати міській владі за те, що вона звернула увагу на наші потреби. Тепер ми можемо без сторонньої допомоги переходити дорогу. Сподіваюся, цей звуковий світлофор у Прилуках буде не останнім, – говорить пані Марина.
Хочеться додати, що голосові команди зі світлофора дисциплінують навіть тих, хто бачить добре. Коли раніше деякі люди вискакували на «зебру», щойно загоралося жовте світло, то тепер усі чекають звукового дозволу перейти на інший бік. Щоправда, декого не влаштувало встановлення звукової сигналізації у центрі міста. Механічний жіночий голос заважає мешканцям сусідніх багатоповерхівок – стверджують ці люди. Можливо, й так. Певний дискомфорт є. Проте він зникне буквально за кілька днів, коли вухо звикне і сприйматиме команди світлофора як звичайний вуличний шум.
Але ці кілька неприємних днів вартують безпеки незрячих. Ми рідко замислюємося над тим, як їм живеться. Запитаймо себе: чи часто ми кидаємося на допомогу сліпим? Чи, навпаки, намагаємося пройти якнайтихіше, аби вони нас не помітили і бува про щось не попросили?
А для тих, хто виступає проти звукового світлофора, є пропозиція. Походіть, шановні, хоча б пару годин містом із заплющеними очима. І, може, тоді ваша думка зміниться…
Роман Марусич
Газета “Відомості Чернігівщини” від 19 серпня 2015 року