Першого жовтня в голови Центрального правління Українського товариства сліпих Владислава Миколайовича Більчича славний ювілей — 85 років!
Усі знають, яким бурхливим та трагічним виявилася для нашого народу перша половина двадцятого сторіччя. Трагічні події на Батьківщині, пошук роботи, а інколи й романтична жага до відкриттів і нових звершень кидали тисячі українських родин по всьому світу, зокрема й на Далекий Схід, який бурхливо освоювався в ті роки. В одній із таких родин у селі Сєвєрне Хабаровського краю 1 жовтня 1940 року народився Владислав Миколайович Більчич. Суворі ці Приамурські та і взагалі Далекосхідні краї — «Зелений клин», як називали Далекий Схід перші українські переселенці. Свої величезні скарби віддають вони людям лише в обмін на надважку працю, жорстокі континентальні зими, величезні малонаселені території загартовують людину, виховують у ній відповідальність, готовність завжди прийти на допомогу, хай і зовсім незнайомій людині, товариськість, бо, знов-таки, коли людей так мало, то вмієш цінувати кожного сусіда, кожного подорожнього. І це вже не кажучи про ті випробування, які принесла війна. Так, на берегах Амуру не йшли криваві бої, але економічна криза, необхідність забезпечувати діючу армію, компенсуючи те, що не могли надати окуповані ворогом землі, мобілізація і відтак втрата більшості здорових чоловіків — усе це стало тяжким випробуванням для населення всього Далекого Сходу. Нелегким був початок життя нашого ювіляра, перші роки якого прийшлися якраз на той складний час. Але, попри всі випробування та тяжкі втрати, працьовита родина Більчичів вистояла. А коли завершалася перемогою боротьба з нацизмом і було визволено Україну від загарбників, то роботящі руки знадобилися вже тут: підіймати рідні краї, заживлювати страшні рани окупації. Школу Владислав Миколайович закінчував уже на Полтавщині.
А після закінчення школи юнак вступив до Крюківського машинобудівного технікуму. Навчався успішно. У ті часи, попри всі недоліки, були й гарні моменти, і, зокрема, забезпечення роботою випускників навчальних закладів, які могли бути впевнені в тому, що зможуть працювати за спеціальністю. Звісно, призначення на перше робоче місце було дуже важливим, хвилюючим моментом. Не всі були задоволенні отриманими призначеннями, а для когось вони ставали справжньою долею. Так сталося і з Владиславом Більчичем, який по закінченні технікуму в 1958 році, за розподілом, отримав направлення до Донецька на учбово-виробниче підприємство УТОС. Ще були живі спогади великої війни, багато героїв повернулося із фронту незрячими, а, у наслідок високого травматизму шахтарської праці, кожного року чимало молодих, сильних людей повністю або частково втрачали зір і приходили працювати на підприємства УТОС.
Близько п’яти років Владислав Миколайович працював на посаді інженера-конструктора. Він брав активну участь у розбудові підприємства, що вже на той час перетворювалося на сучасне високомеханізоване виробництво. Працював успішно, ініціативно, до того ж, продовжував підвищувати свій освітній рівень. У 1962 році він, без відриву від виробництва, навчався в Донецькому політехнічному інституті, який успішно й закінчив у 1968 році. Керівництво оцінило зусилля та здібності молодого спеціаліста. У 1966 році його призначили заступником директора по виробництву, а за три роки доручили очолити інженерну службу Донецького УВП УТОС та з початку утворення Донецького об’єднання В. М. Більчич стає його головним інженером.
Радянський Союз був країною індустріальною, тобто такою, у якій більша частина населення зайняті в промисловій сфері. Підприємства Товариства сліпих, були на той час міцними, потрібними, виконуючи держзамовлення й забезпечуючи роботою й суспільною реабілітацією незрячих. Але й усі недоліки командної системи там теж були відчутні. Працювати на них молодому інженеру, який прагнув реальних покращень було не так просто, як може комусь здаватися. На всіх посадах, які доводилось обіймати на Донецькому підприємстві В. М. Більчич проявляв творчий підхід у вирішенні питань щодо покращення праці. Перехід незрячих працівників від простих застарілих виробів до нових із сучасними технологічними процесами вимагав клопіткої праці й максимум уваги. У цій справі потрібно було мати неабияке терпіння, уміння переконувати в доцільності освоєння того чи іншого зовсім нового виробничого процесу. Наполеглива в технічному розумінні творча праця, уміння знаходити шляхи вирішення складних проблемних завдань, уміння працювати з людьми — усе це свідчить про те, що на посту голови Центрального правління він аж ніяк невипадкова людина.
Авторитет Владислава Миколайовича Більчича вийшов далеко за межі підприємства. X з’їзд УТОС, що відбувся в травні 1981 р., обирає Владислава Миколайовича членом Центрального правління й заступником голови ЦП УТОС, а згодом — першим заступником голови ЦП УТОС із виробничих питань.
Дев’яності роки стали часом величезних випробувань і для молодої держави і для нашого Товариства. Розрив усталених зв’язків, втрата ринків, невдала економічна політика, шкідливе втручання іноземних донорів, які не скільки допомагали Україні, скільки нищили її промисловість, нанесли страшний удар по всьому виробництву і, зокрема, системі УТОС. Тим, хто намагається критикувати УТОС та його діяльність, слід згадати, які величезні промислові гіганти України були в ті роки знищені. 1993 р. пішов із життя досвідчений голова ЦП УТОС, ветеран війни Олексій Акімушкин.
Тож, із вересня 1993 року В. М. Більчич — виконувач обов’язків голови ЦП УТОС, а в травні 1994 року пленум обрав його головою Центрального правління УТОС. Підвищення завжди почесно, але за тих важких обставин новому голові можна було лише поспівчувати, надто важка була ситуація для Українського товариства сліпих. Проте, новий голова УТОС разом із Президією, покладаючись на свій багаторічний досвід роботи на виробництві Системи, на свої знання, організаційні здібності й енергію, намагаючись втримати УТОС, допомагаючи кожному підприємству, кожній обласній організації вистояти в той нелегкий час економічних перетворень. Головною небезпекою для Товариства, що загрожувала звести нанівець усі досягнення минулих років і змусити в майбутньому наступні покоління незрячих починати все з «нуля», була спроба законодавчо скасувати пільги як для підприємств, так і для незрячих загалом. Тому на перший план постали питання правового та соціального захисту людей з інвалідністю по зору, відстоювання їхніх соціальних прав у парламенті та урядових структурах. Вчасно зрозумівши це, Владислав Миколайович спрямував усі свої зусилля та роботу Президії на боротьбу за збереження пільг для виробництва й незрячих взагалі.
І все ж Товариство вижило! І в цьому, безумовно, дуже важливу роль зіграв Владислав Миколайович Більчич. Упродовж багатьох років голова ЦП УТОС постійно співпрацював із владою відстоюючи права та інтереси людей з інвалідністю по зору. Його неодноразові зустрічі з Президентами України, спікерами Верховної Ради, Міністрами, депутатами давали свої позитивні результати та реально вплинули на формування законів, спрямованих на соціальний захист людей з інвалідністю по зору та на користь усього Товариства. Таким чином, за його безпосередньої участі та наполегливості, у важких перемовинах із можновладцями, витримуючи інколи дуже жорсткий тиск, він зумів домогтися збереження підтримки Товариства державою і фінансування невиробничової сфери УТОС, яке діяло до 2021 року включно, захист багатьох прав та пільг незрячих. Ці кабінетні «баталії» не виносяться до відома широкого загалу, але саме завдяки ним існує Товариство, можуть працювати підприємства. Збережено пільгове оподаткування для продукції підприємств УТОС, пільговий проїзд для незрячих у громадському транспорті. Усе це постійно відстоювало і продовжує відстоювати Товариство на чолі з В. М. Більчичем.
Попри війну і російську агресію, від якої Україна потерпає з 2022 року Українське товариство сліпих продовжує свою діяльність. Хоча ці події негативно впливають на роботу Товариства (зруйновано і пошкоджено чимало об’єктів УТОС, багато членів Товариства виїхало за кордон, а деякі залишились на тимчасово окупованих територіях), голова тримає руку на пульсі і намагається забезпечити діяльність організації в цих складних умовах.
І ось уже тридцять два роки під керівництвом Владислава Миколайовича Більчича наше Товариство продовжує функціонувати. І тому не випадкова така довіра та підтримка, яку отримав голова на всіх з’їздах УТОС.
Результатом діяльності В. М. Більчича стали заслужені нагороди: орден «Знак Пошани» — 1974 р., почесне звання «Заслужений працівник промисловості України» — 1997 р., орден «За заслуги» III ступеню — 2003 р., а у 2011 р. — орден «За заслуги» II ступеню.
Та попри всі держані нагороди найбільшою нагородою для ювіляра є розуміння, підтримка і вдячність людей за невтомну працю, справжню відданість своїй справі, постійну щиру турботу за збереження нашого Товариства.
Шановний Владиславе Миколайовичу!
Українське товариство сліпих вітає Вас із ювілеєм!