Якщо десь по закордонах люди з порушеннями зору мають можливість отримувати різноманітні засоби й пристрої, які полегшують їхнє життя, то в Україні вони приречені на постійну боротьбу. З ким і заради чого?
Як розповів заступник голови правління Українського Товариства сліпих (УТОС) Михайло Новосецький (на знімку), у нашій країні незрячі — найуразливіша категорія населення. Хоча серед них є відомі керівники підприємств, юристи, вчені, педагоги, музиканти, спортсмени і навіть парашутисти. Але всього цього незрячі досягають не завдяки, а всупереч усьому, докладаючи титанічних зусиль.
Вчитися і працювати — зась! Хоча й дозволено
Проблеми починаються з отримання освіти. В Україні діє 151 дитсадок для дітей з порушенням зору, 13 із них — у столиці. А от спеціалізованих шкіл-інтернатів для дітей із зниженим зором у столиці лише два, ще один — під Києвом, а повністю сліпі діти мають змогу навчатися лише в одному навчальному закладі — школі-інтернаті №5. Була в столиці єдина на всю Україну заочна школа для сліпих дітей, на базі якої працювали навчально-консультативні пункти в усіх регіонах України. Але кілька років тому школу ліквідували й тепер незрячі діти, які мешкають у регіонах, мають проблеми з отриманням середньої освіти. Як з’ясувалося, ця школа була заснована Шевченківською райдержадміністрацією й фінансувалася з районного бюджету. Діти навчалися у цій школі раз на тиждень по три години. Звичайно, заочне навчання не ідеальне, але педагоги намагалися, щоб учні освоїли програму відповідно до навчального плану. Чому відмовилися фінансувати заклад, який працював не на район, а на всю Україну?! Питання не лише до райдержадміністрації, а й до Міністерства освіти.
— Нині більшість незрячих молодих людей, закінчивши школу, намагаються вступати до вишів. З одного боку, це добре, — розповідає Михайло Новосецький. — Та, на жаль, навіть отримавши вищу освіту, сліпа людина практично не може влаштуватися на роботу. У нашій державі живуть 2,5 мільйона людей з особливими потребами, тобто п’ять відсотків від загальної чисельності населення — інваліди. Я — інвалід по зору і я вирішив реалізувати своє право на працю і влаштувався на роботу. Однак незабаром у відділі кадрів мені кажуть: ти, мовляв, шановний, маєш довідку про інвалідність, а в ній є примітка: «Непрацездатний, потребує постійного стороннього догляду»… Я роками жив без цього стороннього догляду і навіть на думку не спадало, що він так уже мені й потрібен. Виявляється, з Фонду захисту осіб з інвалідністю приходила комісія і мій роботодавець отримав догану за те, що взяв на роботу «непрацездатну людину». У 2007 році Кабінет Міністрів прийняв нове положення про Індивідуальну програму реабілітації та адаптації осіб з інвалідністю — ще один папірець, без якого людині з інвалідністю відтепер стало практично неможливо працевлаштуватися. Відповідно до того положення, «індивідуальна програма для повнолітніх осіб з інвалідністю розробляється медико-соціальною експертною комісією (МСЕК)». Але, щоб потрапити туди, людина повинна отримати направлення від лікарсько-консультативної комісії за місцем проживання. Для цього слід звернутися до окуліста за місцем проживання, потім здати аналізи та пройти огляд кількох лікарів. Чинний наказ МОЗ України №183 встановлює кілька критеріїв, за якими оцінюється, так би мовити, пристосованість людини з інвалідністю до життя. Такими критеріями є здатність до навчання, спілкування, орієнтації, контролю своєї поведінки, пересування, самообслуговування, участі у трудовій діяльності. За законом, людина з І групою інвалідності повинна мати хоча б один пункт обмежень, оцінений трьома балами, тобто як важливий і значний. Це досить несправедливий підхід до справи. Я вважаю, що інвалідність повинна встановлюватися не за ступенем пристосованості до життя, а за ступенем обмеження тієї чи іншої функції організму. Інакше виходить, що людина без ніг чи очей або повністю глуха, але водночас пристосована до життя, що не вимагає постійної сторонньої допомоги і не залежить від суспільства, повинна бути «покарана» меншою пенсією, ніж людина, стан здоров’я якої, можливо, трохи кращий, але вона не має бажання пристосовуватися до життя і приносити хоч якусь користь суспільству.
Фонд соціальної підтримки та захисту осіб з інвалідністю має спеціальну програму й оплачує навчання людини з обмеженими можливостями. Для незрячих найбільш прийнятні професії юриста, філолога, психолога, соціального працівника та масажиста (їх готують два медичні коледжі — в Києві та Генічеську). Але ж не всі здорові люди здатні опанувати вищу освіту, не кажучи вже про незрячих. Люди з вадами зору можуть працювати слюсарями-складальниками, майстрами по дереву, операторами комп’ютерного набору. А закладів, де б незрячі або слабозорі люди отримали робітничу спеціальність, в Україні немає жодного! Із 380 реабілітаційних центрів для людей з обмеженими можливостями лише три — для незрячих: у Києві, Луцьку і Чернівцях!
Нині існує гостра потреба в малих підприємствах, де могли б працювати незрячі: юридичні контори, масажні кабінети тощо.
Засоби реабілітації невідомо де
Наступною серйозною проблемою для незрячих є забезпечення, а швидше — незабезпечення засобами реабілітації. Магнітофони для читання книжок і газет, озвучені годинники й термометри, диктофони, машинки для набивання текстів шрифтом Брайля, білі тростини — все це повинна видавати держава. Так роблять у всіх цивілізованих країнах. Але не в Україні.
За словами Михайла Новосецького, з 2009 року Кабмін скасував постачання людини з інвалідністюм цих життєво необхідних засобів. «Це не просто знущання, це геноцид! — переконаний незрячий керівник. — Навіть тростину в Україні не можуть виготовити — завадив тендер, через який неможливо знайти виробника. Спеціальні комп’ютери для незрячих студентів і плеєри для прослуховування літератури Фонд захисту осіб з інвалідністю начебто закупив, але їх поки що ніхто не бачив».
За законом, інваліди по зору раз на півроку повинні проходити лікування й обстеження в умовах стаціонару, щоб остаточно не втратити зір. Але в Києві (та й в Україні загалом) немає жодного спеціалізованого відділення для тотально сліпих. Або хоча б окремо виділено санітарку, яка б супроводжувала незрячу людину на процедури. Років 20 тому закрили єдину спеціалізовану лікарню для незрячих на вулиці Зоологічній. І на всі звернення з цього приводу до КМДА відповіді немає.
Громадський транспорт як перешкода
Поїздка міським транспортом перетворюється на серйозне випробування. Метрополітен більш-менш пристосований для проїзду людей з особливими потребами! А все решта — просто жах. Особливо маршрутки. По-перше, майже всі вони зупиняються не на зупинках, а десь поруч. «Люди побігли, а незрячий стоїть і не знає, який транспорт підійшов і в який бік за ним бігти», — пояснює співрозмовник.
На думку Михайла Новосецького, варто виділити чотири-п’ять найбільш проблемних транспортних вузлів. Наприклад, біля станцій метро «Либідська» (це — найнебезпечніша для незрячих транспортна розв’язка!), «Лук’янівська» й «Виставковий центр» маршрутки стоять біля бордюру, а тролейбуси зупиняються у другому-третьому ряду, й добиратися до них, лавіруючи між машинами, смертельно небезпечно. На багатьох зупинках павільйони-МАФи розташовані майже впритул до бордюру, а тролейбуси зупиняються навпроти. Перш ніж потрапити до транспорту, незряча людина може кілька разів упасти, зачепившись за кіоск. Біля метро «Дарниця» на зупинці розміщено три павільйони очікування з магазинами. Транспорт тут зупиняється, де захоче водій. Сліпі в цьому безладі не можуть зорієнтуватися.
Але і це далеко не весь перелік проблем.
ЦИФРА
285 мільйонів населення планети має порушення зору: 39 мільйонів — незрячі, у 246 мільйонів — значна ступінь зниження зору. 90 відсотків незрячих живуть у країнах із низьким рівнем доходу. В Україні точної офіційної статистики щодо кількості людей із порушеннями зору немає: за неофіційними даними, їх приблизно 100 тисяч, у Києві — майже 4,5 тисячі.