Неможливість повноцінно бачити – одна з найважчих форм інвалідності. Адже зір – це неоціненний скарб, дарований нам природою. Люди з вадами зору зазвичай не покидають стіни рідної домівки і живуть зі своєю проблемою наодинці. Й від того навколишній світ набуває сумних обрисів, ще більше посилюючи їх самотність. Та, попри нелегкі обставини долі, інваліди по зору прагнуть спілкування, повноцінного життя, нових вражень, психологічного комфорту, душевної гармонії, які додають їм сил боротися з недугою. Тому кожен захід, зібрання, концерт, відзначення знаменних і пам’ятних дат – це завжди чудова нагода внести у їх невеселе життя сонячне світло приємних емоцій, показати, що життя – прекрасне.
Такою приємною подією стала для нас нещодавня подорож у Державний історико-культурний заповідник «Межибіж», на яку ми чекали декілька років. І ось наша мрія здійснилася. Коли не бачать очі, серця незрячих зігрівають милосердні й доброзичливі люди. Саме таким є автоперевізник, приватний підприємець Олександр Макарович Сапіташ, який люб’язно надав комфортабельний автобус для поїздки осіб з інвалідністю по зору.
І ось сонячного ранку 30 липня водій під’їхав до приміщення Летичівського територіально-первинної організації Українського товариства сліпих і запросив пасажирів до салону автобуса. Хвилювався за нас організатор поїздки, голова товариства Петро Омелянович Леськов. Підбадьорюючи добрим словом, він подбав, щоб кожен із нас зручно зайняв своє місце. Час у дорозі промайнув швидко.
Радо зустрів і привітав інвалідів по зору директор ДІКЗ «Межибіж» Олег Григорович Погорілець, якому на знак шани й поваги вручили букет чудових літніх квітів. Старший науковий співробітник Сергій Володимирович Войтко цікаво провів екскурсію, розповівши чимало нового та незвіданого. Він також відповів на численні запитання, які виникали у процесі оглядин експозицій і території музею.
Побувавши в музейних залах, ми ознайомилися з історичними пам’ятками минулого, побачили безліч артефактів різних історичних періодів та епох. Споглядаючи зали етнографії та фольклористики, захоплювалися колекціями одягу, ужиткових побутових предметів Летичівщини та Поділля, на фоні яких можна було сфотографуватися. А в залі навпроти стали свідками роботи археологів, які невтомно трудяться на розкопках як у самому Меджибізькому замку, так і за його межами, щоразу натикаючись на цікаві знахідки. Після ретельної обробки та вивчення, вони займають достойне місце в колекції музею.
Неабияк вразили нас відвідини музею Голодомору, експозиція якого відкрила страшну правду життя нашого народу, перегорнула найтрагічнішу сторінку його історії. Не оминули ми і Свято-Миколаївську замкову церкву, в якій помолилися за здоров’я, мир і благополуччя своїх рідних та всієї України.
Полудневе сонце припікало все сильніше, настав час обідньої перерви. В холодку дерев’яного піддашка відбулося невеличке частування та перепочинок.
Із вдячністю ми згадували тих, хто подбав про нас, допоміг і підтримав у цій поїздці. Низький уклін вам, шановні добродії, за розуміння потреб незрячих, людяність і милосердя.
Ми покидали музей з піднесеним настроєм. А його колективу, який докладає зусиль щодо відродження і збереження культурної спадщини, залишили свою вдячність у книзі відгуків відвідувачів. Адже ця чудова поїздка додала нам сил, натхнення, збагатила новими враженнями та цікавими відкриттями історії рідного краю.
З безмежною вдячністю,
Члени екскурсійної групи Летичівської ТПО УТОС.
