Привітання Голови ЦП УТОС до Всеукраїнського дня бібліотек

Бібліотекарам Українського товариства сліпих! Шановні друзі!

Щороку  30  вересня  відзначається  Всеукраїнський  день  бібліотек.

Це свято встановлено в Україні Указом Президента України від 14.05.1998р. № 471/98,  враховуючи  великий внесок  бібліотек  України  у  розвиток вітчизняної  освіти,  науки  і  культури.

Спеціалізовані  бібліотеки  для  осіб  з  інвалідністю по  зору відіграють велику роль у соціальній реабілітації членів Товариства, сприяють моральному та естетичному вихованню, підвищенню їх освітнього, культурного та професійного рівня, оперативно інформують та  забезпечують читачів необхідною літературою.

Протягом багатьох років бібліотеки Українського товариства сліпих прикладали багато зусиль для покращення обслуговування читачів, підвищення їх  інформаційного  забезпечення, сприяли моральному та естетичному вихованню.

У цей день щиро вітаю  всіх  працівників бібліотек  Українського товариства сліпих  і бажаю перш  за все миру, а також  здоров’я,  натхнення та успіхів в трудовій діяльності, родинного затишку та життєвих гараздів.

З повагою, Голова Центрального правління УТОС Владислав Більчич

 

“Бібліотека-це непросто професія, – це стан душі”, спецбібліотека Камінь-Каширської ГМТПО УТОС, що на Волині

“Бібліотека-це непросто професія, – це стан душі” цим гаслом керується у своїй роботі спецбібліотека Камінь-Каширської ГМТПО УТОС, що на ВОЛИНІ. Ми прагнемо, щоб люди з інвалідністю відвідували її не тільки, щоб поміняти книгу, але й поспілкуватися, поділитись наболілим, обмінятись досвідом. Для цього при бібліотеці було створено гурток голосного читання, жіночий клуб “Віра. Надія. Любов.” Але, нажаль, налагоджену роботу нашої книгозбірні перервала жорстока війна.

З початку воєнного вторгнення ми деякий час не працювали. Але влітку відновили роботу на громадських засадах. Працюємо в режимі онлайн, дистанційно. Так як наш район знаходиться на кордоні з Білоруссю, читачі не мають змоги доїхати до нас за відсутності транспорту, лунають повітряні тривоги, відсутні укриття. Спілкуємось у телефонному режимі: “Зателефонуйте-принесемо”, виставки-презентації онлайн, вайбер, фейсбук. В цей нелегкий час проводимо години спілкування з психологом, інформаційні бесіди, консультації з фахівцями: “Як пережити жах війни”, “Дії підчас повітряної тривоги, “Готуємо тривожну валізу”, тощо. В період війни читачі читають українською, а озвучену літературу агресорами зовсім прибрали з полиць. Плануємо і надалі працювати для задоволення потреб наших дорогих користувачів. Адже нація, що читає-непереможна! Шановні колеги! Прийміть вітання з днем бібліотекара! Здоров’я, миру, спокою в душі всім нам! А головне – ПЕРЕМОГИ!!! Все буде Україна!

Спецбібліотека Камінь-Каширської ГМТПО УТОС, що на Волині

Консультування з правових  питань у Реабілітаційному центрі УТОС

А Н О Н С. Реабілітаційний центр Українського товариства сліпих шукає шляхи допомоги, можливості вирішення питань, пов’язаних з життєдіяльністю осіб з інвалідністю по зору. Спільно з  громадською організацією «Самаритяни України» (Київське відділення) РЦ УТОС започатковує для людей з порушеннями зору консультування з правових  питань  профільної тематики. Консультування надається за номером телефону 099 141 37 24Антонюк Ігор Іванович у наступні дні:

Вівторок-   10.00 – 16.00,

Середа –  10. 00-16.00,

Четвер – 10.00-16.00,

П’ятниця – 10.00- 13.00.

При зверненні посилатися на Реабілітаційний центр і громадську організацією «Самаритяни України».

В.о. директора РЦ УТОС, Софія Стаховіч

Маріуполь в його серці назавжди

Кажуть, що Бог дає людям стільки випробувань, скільки вони можуть витримати. На жаль, війна не церемониться у цьому питанні і посилає людям такі надзвичайні випробування, які не всім здолати під силу. Та війну це не обходить. Головне, що вона сповна задовольняє свою смертельну жагу.

Незрячий музикант з Маріуполя Богдан Коваль кинув виклик війні, зумівши вирватись з її смертельних тенетів, разом з дружиною Людмилою та спанієлем Джоном, пройшовши підвали, голод, холод, психологічне знущання, пройшовши фільтрацію, подолавши сотні кілометрів через окуповані міста, проїхавши «Дорогою життя» від Василівки до Запоріжжя і, нарешті, знайшов прихисток у Вінниці. А головне – не зламався, не упав духом і знайшов в собі сили жити далі.

Богдан Коваль з дружиною Людмилою

Сьогодні Богдан Коваль на шпальтах нашої газети розповість свою надзвичайну історію.

– Богдане, як Ви сприйняли звісту про війну і чим пригадується той страшний день?

– Війна нас застала вдома. В перші часи не було усвідомлення її масштабу. Чомусь подумали, що виникла така ситуація, як у 2014 році і все обійдеться обстрілом нашого Маріуполя. Дружина навіть того дня пішла на роботу. Вона працювала бухгалтером. А я залишився вдома і тут телефон буквально почав розриватись. Посипались дзвінки від дітей, друзів і знайомих. Вони дуже хвилювались за нас і просили як найшвидше залишити місто. Також подзвонила голова територіальної первинної організації УТОС Олена Кочетова і запропонувала місця в евакуаційному потязі. Невдовзі повернулась дружина, так і не потрапивши на роботу. В місті почалась паніка, але ми вирішили не полишати рідний Маріуполь, адже поруч з нами мешкав син з сім’єю, та й квартиру не хотілося кидати. В той момент ми навіть не могли уявити, що нас чекало надалі.

– Коли Ви зрозуміли, що це не просто обстріл міста, а повномасштабна агресія Росії, Ваші подальші дії?

– Події почали стрімко розвиватись. Почастішали вибухи. Ми зрозуміли, що у квартирі залишатись небезпечно, бо у будинок навпроти влучила ракета і в нашій квартирі повибивало вікна та двері. Вибуховою хвилею дружину відкинуло від вікна, а мене на дивані підкинуло на півметра. В кінці лютого ми разом з сусідами спустились у підвал нашого будинку. Хоча підвал не був пристосований для укриття і над нашими головами проходили комунікації, все ж ми себе почували у відносній безпеці. Кожний із собою у підвал приніс: хто килим, хто матрац, хто ковдру, також принесли пінопласт. Облаштували спальні місця. А на вулиці біля будинку поставили мангал і буржуйку на яких готували їжу. В перші дні березня відразу пропали світло і вода. Стало дуже холодно і страшно. З нами у підвалі знаходились діти, жінки, старі люди і тварини. Ми також взяли у підвал нашого улюбленого собаку, який постійно тремтів від вибухів. Але ситуація стала найскладнішою, коли почали закінчуватись запаси їжі та води. Останні залишки води ми зливали з бойлерів у наших квартирах. Щоб хоч якось помитись чи підтримувати якусь гігієну – взагалі не було ніякої можливості.

– Як у тих екстремальних умовах Ви здобували їжу? Можливо хтось допомагав?

– Бувало по різному. Добрі люди ділилися харчами, хтось приносив макарони, хтось консерви. Обставини нас змушували радіти будь-якій їжі. Її навіть здобували у напівзруйнованих магазинах. Щоб вижити, люди розбирали воду і всі уцілілі продукти та розносили їх нужденним та хворим. Люди постійно ризикували своїм життям у пошуках їжі та будь-яких медикаментів.

– Коли у місто зайшли окупанти, як вони з вами поводились?

– Першими до нас зайшли кадировці. Вони заглянули у підвал і, що цікаво, привіталися з нами українською мовою: «добрий день». Запитали нас чому ми не евакуювалися. І, мовляв, ми самі винні у цій війні, розвели тут фашизм і нацизм, від якого нас прийшли рятувати. У відповідь на це наші сміливі жінки розсміялися і сказали, що ніякого фашизму у нас не було і жилися нам добре, поки до нас не прийшли окупанти. Зпершу кадировці вдавали з себе дружелюбних: приносили нам хліб і воду, пригощали цигарками. А потім сідали на БТР і обстрілювали наш будинок, в якому ми знаходились. Слава Богу, при мені ніхто не був убитий. Але був випадок з одним нашим хлопцем. Він не витримав нахабної поведінки кадировських бандитів і висловив їм своє обурення, що це його місто і нехай вони, тварюки, з нього геть забираються. Кадировці його сильно побили і, мабуть, вбили б, якби на допомогу не прийшли наші жінки з матір’ю хлопця. Після кадировців до нас завітали ДНРовці. Серед яких були вчителі і підприємці. Вони розповідали нам, що зовсім не хотіли йти воювати. Їх забирали з роботи, навіть не давали попрощатись з родиною. Треба відзначити, що одягнуті вони були ще у совдепівську форму і виглядали жалюгідно, порівняно з кадировцями, які були у сучасній формі при повній амуніції.

– Опишіть свої враження про виживання міста у ті страшні березневі дні?

– Впродовж березня Маріуполь здригався від невпинних і нищівних ударів ракет та бомб. На наших очах сучасне, красиве місто перетворювалось у суцільну руїну. Вулицями страшно було пересуватись: навколо чулись крики про допомогу, стогін помираючих людей. І всюди по місту багато трупів, яких не було змоги поховати. Люди помирали не лише від ракетних ударів, а від снайперських обстрілів. Жах, який нас оточував, неможливо описати словами. Я його не бачив, але боляче відчував. Дружина мені казала, що дуже заздрить мені, що я незрячий і цього не бачу.

– Як Вам вдалося вибратись з окупованого міста?

– Допомогла нам виїхати з міста родичка дружини. На початку квітня виїжджати одразу на підконтрольну територію України ми вже не могли. Тому, що потрібно було їхати через район, де точились гарячі бої Азовців з окупантами. І ми були змушені поїхати у бік, так званої, «ДНР». Десять днів ми перебували у Тельново. Там ми проходили фільтрацію, щоб поїхати далі. Фільтрація відбувалася довго. Люди стояли у черзі по декілька днів, щоб їх перевірили і дозволили їхати далі. Ми з дружиною фільтрацію пройшли відносно швидко, у черзі простояли цілий день. Мене, як людину з інвалідністю першої групи, майже не чіпали. Перевірили посвідчення і запитали, чи не служив я в армії. А інших чоловіків перевіряли особливо ретельно: обшукували, змушували роздягатись, шукали патріотичні татуювання, з’ясовували чи вони не служили в АТО.  І, якщо вони виявляли патріота України, то одразу забирали і утримували як в’язнів.

– Куди далі вела дорога?

– Далі було прийнято рішення їхати до Бердянська, щоб звідти добиратись до Запоріжжя. До Бердянська достатись було неважко, особливо, якщо маєш великі гроші. По відпрацьованому шляху курсували перевізники і непогано заробляли на таких, як ми. На початку ми доїхали Мангуша, а потім до Бердянська. Біля нього стояв Червоний хрест і ми сподівались, що за його допомоги ми виїдемо до Запоріжжя. Та коли ми приїхали, Червоний хрест вже відправляв людей в іншому напрямку: через Росію до Європи. І нам довелось зупинитись у Бердянську. Нас прихистили разом з іншими біженцями у школі. Ми жили у спортзалі, спали на матах. Нам допомагали вчителі-волонтери, які працювали у цій же школі. За три тижні, які ми провели у Бердянську, ми чотири рази намагались виїхати в напрямку Запоріжжя. Але всі чотири рази на посту з міста нас повертали, вигадуючи різні причини, щоб не випускати біженців із міста. Та в четвертий раз нам пощастило. Мене разом з дружиною і собакою, а також ще однією парою з Маріуполя, з якою ми познайомились перебуваючи у школі, взяв у свою автівку один чоловік. Ми зустріли по дорозі ще одну машину з вчителями, які нам допомагали, вони також намагались виїхати із Бердянська. Щоб оминути пост, який не випускав нас із міста нам треба було знайти іншу дорогу. І тут на допомогу прийшли місцеві бабуся з дідусем. Дід все життя працював головою колгоспу і добре знає всі місцеві дороги. Він нам запропонував, якщо ми не боїмося, він нас через села по бездоріжжю вивезе на дорогу Маріуполь-Запоріжжя. І ми, звичайно, погодились, адже шляху назад не могло і бути. Отож, таким невеличким кортежем (дід з бабою на своєму Форді попереду) ми поїхали. Слава Богу, нам вдалося добратися, що правда долаючи безліч постів (я нарахував їх шістнадцять, а потім збився з рахунку) до Токмака, а потім й до Василівки. Там ми стали в колону десь біля тисячі машин. Люди чекали виїзду по декілька днів. Ночували прямо у машинах. Харчувались їжею, яку приносили місцеві: пригощали ранніми огірками та редискою. Та нам не довелося довго стояти, ми переночували одну ніч і зранку виїхали на так звану «Дорогу життя», що вела до Запоріжжя. Ця дорога ускладнювалась не лише обстрілами, а й своїм розмитим ґрунтовим покриттям. Слава Богу, у той час, коли ми їхали, а це була перша половина травня, дорога трохи підсохла. Нарешті, ми побачили наш рідний український пост. Зі сльозами на очах жінки обіймали наших вояків.

– Як Вас прийняли у Запоріжжі? І які плани були надалі?

– У Запоріжжі нас поселили у центрі для біженців. Нагодували, дали теплі речі і засоби гігієни. Ми відпочили і сіли в евакуаційний автобус, що віз людей через Київ до Польщі. Порівняно з попередніми «пригодами», ми відносно спокійно дістались Києва, де на нас чекала донька. Ми побули в неї кілька днів, зареєструвались як внутрішньо переміщені особи і вирішили поїхати на якийсь час до Вінниччини, де проживає матір дружини. Побувши в селі у тещі, ми хотіли повертатись до Києва, але почули, що у Вінниці відкривається хаб для допомоги маріупольцям і вирішили зупинитись у цьому місті. Собаку залишили в селі. Він бідолага такий наляканий, що коли чує грім або якісь гучні звуки, ховається куди подалі.

–   Як Ви влаштувались у Вінниці? Хто допомагає?

– Дякуючи директору Вінницького УВП УТОС Костянтину Федоровичу Ільницькому, нам надали кімнату у гуртожитку і взяли на роботу на підприємство. Дружині запропонували роботу бухгалтера, а мені надали можливість займатись художньою самодіяльністю у клубі підприємства. Вінничани дуже допомагають нам і забезпечують нас всім необхідним. Також, хочу висловити подяку Олександру Романовичу Вінковському, директору Київського УВП №2 УТОС, за надану допомогу у вигляді комп’ютера.

– Після стресу, який Ви з дружиною пережили в окупації, чи не потрібна вам психологічна допомога?

– Мабуть потрібна, але ми не звертались до психолога. Намагаємось самі подолати свої страхи та болі. В цьому нам допомагає, звичайно, безпечна обстановка та творча робота. Наша художня самодіяльність бере участь у різних заходах у Вінниці.

– Ваші діти у безпеці?

– Я вже казав, що наш син з сім’єю жив з нами в Маріуполі. Йому, на щастя, вдалося виїхати трохи раніше за нас, але йому не вдалось потрапити в Україну і він поїхав поки що до Грузії. А донька мешкає у Києві. Слава Богу, всі живі і здорові.

– У Вас є мрія?

– У мене є велика мрія – аби закінчилась війна і я зміг би повернутися до свого рідного українського Маріуполя. У цьому місці я прожив сорок два роки. Воно подарувало мені найщасливіші миті життя: кохання, народження дітей, можливість займатись своєю улюбленою справою, розвивати свій творчий потенціал. Пісні, що були написані мною у Маріуполі, радували моїх шанувальників по всій Україні. Маріуполь – в моєму серці назавжди.

Нещодавно незрячий музикант-пісняр представив свою нову пісню про Маріуполь. Вона облетіла вже соцмережі і не залишила байдужим жодного слухача.

Від редакції «Заклик» ми бажаємо Богдану Ковалю і його сім’ї ніколи більше не переживати таких страшних моментів, мирного неба і здійснення найзаповітніших мрій.

Підготувала Наталка Щербань, «Промінь»

До Дня машинобудівника, який відзначатили 25 вересня   

Джерело:
Професійне свято працівників машинобудування і приладобудування України відзначається щорічно у четверту неділю вересня. Цього року День машинобудівника випадає на 25 вересня.
Вінницьке підприємство Українського товариства сліпих (УТОС) відноситься до машинобудівної галузі.
Одним із його найстарших працівників є 73-річний Олександр Пеко. На підприємстві незрячих він працює, починаючи із 2001 року. До цього робив на заводі «Маяк». Олександр Пеко опікується ливарним виробництвом, виробляє алюмінієві втулки для водяних насосів, які є основною продукцією підприємства УТОС.
На небезпечному ливарному виробництві можуть перебувати виключно зрячі. Але Олександр Пеко своєю важливою працею «підставляє» плече людям із порушеннями зору, які переважно й займаються збіркою насосів.
-Працюю на ливарній машині. Роблю втулки для амортизатора, які ставиться між двома половинками водяного насоса, – розповів Олександр Пеко.
Олександр Пеко закінчив профтехучилище. Вінничанин пішов на роботу у 20 років. Тобто має понад півсторіччя трудового стажу, переважно на шкідливому для здоров’я виробництві.
Спочатку Олександр Пеко був слюсарем-монтажником обладнання. Шість років вінничанин робив на хімзаводі, опікувався ремонтом хімічного обладнання. Далі перейшов на завод «Маяк», став учнем ливарника. Здав іспит на розряд, бо завод тоді мав право надавати відповідну професійну освіту і кваліфікаційний рівень.
-Я перейшов до ливарного цеху, адже хотів добрати десять років стажу на шкідливому виробництві. Так і залишився у цій сфері. Зараз на пенсії, яку вважаю непоганою. Але, поки стан здоров’я мене задовольняє, продовжу працювати. Тим більше, що я на підприємстві незрячих я залишився єдиним ливарником! А колись нас було шість, працювали у дві зміни, – наголошує Олександр Пеко.
Він нагадав, що професія ливарника – шкідлива і важка. Молодь не дуже хоче цим займатися, зважаючи на складність праці та невідповідний їй  рівень зарплатні.
-Температура ливарної печі сягає 720 градусів. Під час плавлення алюмінію у повітря випускається майже вся таблиця Менделєєва. Це негативним чином впливає на зуби. Працівник біля печі потіє, через що із організму вимивається кальцій. Його доводиться постійно поповнювати. Тому деякі бажаючі пробували працювати у ливарному цеху і не змогли, – пояснює Олександр Пеко.
Пресслужба Вінницької обласної організації УТОС

З ГАЗЕТОЮ «ПРОМІНЬ» – ПО ЖИТТЮ!

Шановні друзі!

Об’єднана редакція періодичних видань Українського товариства сліпих «Заклик», незважаючи на всі труднощі війни в Україні і відсутність державного фінансування, продовжує працювати для вас. Ми нагадуємо вам,  що передплату на газету «Промінь» ви можете оформити у кожному поштовому відділенні України. Запитуйте Каталог видань України «Преса поштою» на перше півріччя 2023 року і на сторінці 28 ви знайдете індекси газети «Промінь» двома варіантами: 61004 – плоско друкованим і 61005 – рельєфно-крапковим шрифтом. Вартість передплати газети «Промінь» на один місяць: плоско друкованої – 5,20 грн, рельєфно-крапковим шрифтом – 136,00 грн.

Зображення газети «Промінь» і Каталогу видань України на 2023 рік

Газета «Промінь» ще з 1989 року є незмінним періодичним виданням для незрячих людей України. І, незважаючи на складні часи, газета виходила завжди, висвітлюючи на своїх шпальтах все, що переживало Українське товариство сліпих за всі ці роки.

Передплатіть газету і чекайте її вдома. Підтримайте газету «Промінь», адже наша газета залишилась єдиним періодичним виданням серед громадських організацій людей з інвалідністю.

Разом до перемоги! Все буде Україна!

ДНІПРОВСЬКЕ УВП ЗАПРОШУЄ НА РОБОТУ

ПОГ «Дніпровське УВП УТОС» запрошує на роботу людей з інвалідністю першої, другої, третьої груп різних нозологій.

Підприємство гарантує офіційне працевлаштування, повний соціальний пакет, а також для чоловіків є місця для проживання у гуртожитку. На підприємстві є укриття.

Звертатися до відділу кадрів за телефоном:
(093) 327- 22- 24 Олександра Семенівна

25 вересня 2022 року – Міжнародний день глухих

Голові Українського товариства глухих Чепчиній І.І., Членам Українського товариства глухих

Шановна Ірино Іванівно, шановні друзі!

Щорічно в останню неділю вересня в усьому світі люди які мають порушення слуху, а також всі небайдужі до цієї теми відзначають Міжнародний день глухих. Українське товариство сліпих, створене в один день з Українським товариством глухих, має повне розуміння проблем з якими щодня стикаються люди з порушення слуху, особливо в теперішній час коли йде війна. Наші Товариства співпрацюють багато років. Маємо надію і в подальшому разом відстоювати інтереси наших організацій. Дякуємо Вам за багаторічну підтримку і співпрацю. Бажаємо всім Вам миру, подальшої плідної і успішної праці, здоров’я, щастя, родинного затишку, натхнення та життєвих гараздів. Віримо в перемогу України над агресором росією і поверненням до мирного життя.

З повагою, Голова Центрального правління УТОС В.М. Більчич

В І Д Г У К  про захід Реабілітаційного центру УТОС

Екскурсії до українських музеїв завжди бажані та позитивно впливають на людей з порушеннями зору, заряджають їх енергією, додають сил і гордості за нашу рідну Україну. Спільна співпраця Реабілітаційного центру УТОС і громадської організації «Самаритянин України», київського відділення, надала можливість здійснити поїздку 20 вересня 2022р. до Софійського музею у Києві – визначної пам’ятки історії та архітектури, збудованої князем Ярославом у 1011-1018 роках. Дякуємо громадській  організації за співпрацю та надання психологічної підтримки для людей з порушеннями зору у цей нелегкий час.

В.о. директора РЦ УТОС,  Софія Стаховіч

Кіровоградська обласна організація УТОС повідомляє про надану матеріальну допомогу для членів УТОС

Кіровоградська обласна організація УТОС за підтримки депутата обласної ради Чорноіваненка О.А.  отримала та видала 100 продуктових наборів людям з інвалідністю по зору міста Кропивницького. Вміст продуктового набору 17кг. Також близько 100 чоловік були направленні в інші пункти видачі допомоги для отримання таких наборів.
Людям з інвалідністю по зору м. Кропивницького в цьому році видано матеріальну допомогу для  оплати комунальних послуг, допомогу отримали 103 чоловіки. 50% пільгу на квартирні телефони отримали 15 чоловік.
На даний час готуються списки на отримання матеріальної допомоги для оплати комунальних  послуг на 2023 рік, та отримання 50% пільги на оплату квартирних телефонів.
Отримано та видано 50 шт. засобів від застуди та знеболюючих.
Кіровоградською обласною організацією ведеться робота зі спонсорами міста.
Маловисківська ТПО працює над отриманням пайків від фермерів Маловисківської громади,  також ведеться робота зі спонсорами. На даний час від фермера було отримано борошно, видано 25 чол.
Благовіщенська ТПО також  веде переговори з фермерами та спонсорами Благовіщенської громади, для отримання борошна, цукру, круп, олії і т.д.
Голова Кіровоградської ОО УТОС, Казанцева І.С.