Українське товариство сліпих

Якщо десь по закордонах люди з порушеннями зору мають можливість отримувати різноманітні засоби й пристрої, які полегшують їхнє життя, то в Україні вони приречені на постійну боротьбу. З ким і заради чого?

Як розповів заступник голови правління Українського Товариства сліпих (УТОС) Михайло Новосецький (на знімку), у нашій країні незрячі — найуразливіша категорія населення. Хоча серед них є відомі керівники підприємств, юристи, вчені, педагоги, музиканти, спортсмени і навіть парашутисти. Але всього цього незрячі досягають не завдяки, а всупереч усьому, докладаючи титанічних зусиль.

Вчитися і працювати — зась! Хоча й дозволено

Проблеми починаються з отримання освіти. В Україні діє 151 дитсадок для дітей з порушенням зору, 13 із них — у столиці. А от спеціалізованих шкіл-інтернатів для дітей із зниженим зором у столиці лише два, ще один — під Києвом, а повністю сліпі діти мають змогу навчатися лише в одному навчальному закладі — школі-інтернаті №5. Була в столиці єдина на всю Україну заочна школа для сліпих дітей, на базі якої працювали навчально-консультативні пункти в усіх регіонах України. Але кілька років тому школу ліквідували й тепер незрячі діти, які мешкають у регіонах, мають проблеми з отриманням середньої освіти. Як з’ясувалося, ця школа була заснована Шевченківською райдержадміністрацією й фінансувалася з районного бюджету. Діти навчалися у цій школі раз на тиждень по три години. Звичайно, заочне навчання не ідеальне, але педагоги намагалися, щоб учні освоїли програму відповідно до навчального плану. Чому відмовилися фінансувати заклад, який працював не на район, а на всю Україну?! Питання не лише до райдержадміністрації, а й до Міністерства освіти.

— Нині більшість незрячих молодих людей, закінчивши школу, намагаються вступати до вишів. З одного боку, це добре, — розповідає Михайло Новосецький. — Та, на жаль, навіть отримавши вищу освіту, сліпа людина практично не може влаштуватися на роботу. У нашій державі живуть 2,5 мільйона людей з особливими потребами, тобто п’ять відсотків від загальної чисельності населення — інваліди. Я — інвалід по зору і я вирішив реалізувати своє право на працю і влаштувався на роботу. Однак незабаром у відділі кадрів мені кажуть: ти, мовляв, шановний, маєш довідку про інвалідність, а в ній є примітка: «Непрацездатний, потребує постійного стороннього догляду»… Я роками жив без цього стороннього догляду і навіть на думку не спадало, що він так уже мені й потрібен. Виявляється, з Фонду захисту осіб з інвалідністю приходила комісія і мій роботодавець отримав догану за те, що взяв на роботу «непрацездатну людину». У 2007 році Кабінет Міністрів прийняв нове положення про Індивідуальну програму реабілітації та адаптації осіб з інвалідністю — ще один папірець, без якого людині з інвалідністю відтепер стало практично неможливо працевлаштуватися. Відповідно до того положення, «індивідуальна програма для повнолітніх осіб з інвалідністю розробляється медико-соціальною експертною комісією (МСЕК)». Але, щоб потрапити туди, людина повинна отримати направлення від лікарсько-консультативної комісії за місцем проживання. Для цього слід звернутися до окуліста за місцем проживання, потім здати аналізи та пройти огляд кількох лікарів. Чинний наказ МОЗ України №183 встановлює кілька критеріїв, за якими оцінюється, так би мовити, пристосованість людини з інвалідністю до життя. Такими критеріями є здатність до навчання, спілкування, орієнтації, контролю своєї поведінки, пересування, самообслуговування, участі у трудовій діяльності. За законом, людина з І групою інвалідності повинна мати хоча б один пункт обмежень, оцінений трьома балами, тобто як важливий і значний. Це досить несправедливий підхід до справи. Я вважаю, що інвалідність повинна встановлюватися не за ступенем пристосованості до життя, а за ступенем обмеження тієї чи іншої функції організму. Інакше виходить, що людина без ніг чи очей або повністю глуха, але водночас пристосована до життя, що не вимагає постійної сторонньої допомоги і не залежить від суспільства, повинна бути «покарана» меншою пенсією, ніж людина, стан здоров’я якої, можливо, трохи кращий, але вона не має бажання пристосовуватися до життя і приносити хоч якусь користь суспільству.

Фонд соціальної підтримки та захисту осіб з інвалідністю має спеціальну програму й оплачує навчання людини з обмеженими можливостями. Для незрячих найбільш прийнятні професії юриста, філолога, психолога, соціального працівника та масажиста (їх готують два медичні коледжі — в Києві та Генічеську). Але ж не всі здорові люди здатні опанувати вищу освіту, не кажучи вже про незрячих. Люди з вадами зору можуть працювати слюсарями-складальниками, майстрами по дереву, операторами комп’ютерного набору. А закладів, де б незрячі або слабозорі люди отримали робітничу спеціальність, в Україні немає жодного! Із 380 реабілітаційних центрів для людей з обмеженими можливостями лише три — для незрячих: у Києві, Луцьку і Чернівцях!

Нині існує гостра потреба в малих підприємствах, де могли б працювати незрячі: юридичні контори, масажні кабінети тощо.

Засоби реабілітації невідомо де

Наступною серйозною проблемою для незрячих є забезпечення, а швидше — незабезпечення засобами реабілітації. Магнітофони для читання книжок і газет, озвучені годинники й термометри, диктофони, машинки для набивання текстів шрифтом Брайля, білі тростини — все це повинна видавати держава. Так роблять у всіх цивілізованих країнах. Але не в Україні.

За словами Михайла Новосецького, з 2009 року Кабмін скасував постачання людини з інвалідністюм цих життєво необхідних засобів. «Це не просто знущання, це геноцид! — переконаний незрячий керівник. — Навіть тростину в Україні не можуть виготовити — завадив тендер, через який неможливо знайти виробника. Спеціальні комп’ютери для незрячих студентів і плеєри для прослуховування літератури Фонд захисту осіб з інвалідністю начебто закупив, але їх поки що ніхто не бачив».

За законом, інваліди по зору раз на півроку повинні проходити лікування й обстеження в умовах стаціонару, щоб остаточно не втратити зір. Але в Києві (та й в Україні загалом) немає жодного спеціалізованого відділення для тотально сліпих. Або хоча б окремо виділено санітарку, яка б супроводжувала незрячу людину на процедури. Років 20 тому закрили єдину спеціалізовану лікарню для незрячих на вулиці Зоологічній. І на всі звернення з цього приводу до КМДА відповіді немає.

Громадський транспорт як перешкода

Поїздка міським транспортом перетворюється на серйозне випробування. Метрополітен більш-менш пристосований для проїзду людей з особливими потребами! А все решта — просто жах. Особливо маршрутки. По-перше, майже всі вони зупиняються не на зупинках, а десь поруч. «Люди побігли, а незрячий стоїть і не знає, який транспорт підійшов і в який бік за ним бігти», — пояснює співрозмовник.

На думку Михайла Новосецького, варто виділити чотири-п’ять найбільш проблемних транспортних вузлів. Наприклад, біля станцій метро «Либідська» (це — найнебезпечніша для незрячих транспортна розв’язка!), «Лук’янівська» й «Виставковий центр» маршрутки стоять біля бордюру, а тролейбуси зупиняються у другому-третьому ряду, й добиратися до них, лавіруючи між машинами, смертельно небезпечно. На багатьох зупинках павільйони-МАФи розташовані майже впритул до бордюру, а тролейбуси зупиняються навпроти. Перш ніж потрапити до транспорту, незряча людина може кілька разів упасти, зачепившись за кіоск. Біля метро «Дарниця» на зупинці розміщено три павільйони очікування з магазинами. Транспорт тут зупиняється, де захоче водій. Сліпі в цьому безладі не можуть зорієнтуватися.

Але і це далеко не весь перелік проблем.

ЦИФРА

285 мільйонів населення планети має порушення зору: 39 мільйонів — незрячі, у 246 мільйонів — значна ступінь зниження зору. 90 відсотків незрячих живуть у країнах із низьким рівнем доходу. В Україні точної офіційної статистики щодо кількості людей із порушеннями зору немає: за неофіційними даними, їх приблизно 100 тисяч, у Києві — майже 4,5 тисячі.

Голос України

«На шаховому фронті завжди зміни», –  каже один мій знайомий  шахіст, обігруючи назву відомого твору Е. М. Ремарка. Різними бувають ці зміни, і більш і менш приємними для нас. Але останню новину шахового світу можна без перебільшення назвати для України тріумфальною.

На чемпіонаті світу з шахів серед незрячих шахістів, що проходив у Румунії 3 – 12 жовтня, переконливу перемогу здобув представник нашої країни Сергій Анатолійович Васін.

Ясного жовтневого дня газета «Промінь» завітала до НІКЦ УТОС, який очолює чемпіон, аби привітати його і розпитати про те, як вдалося йому здобути таку перемогу. С.А. Васін  люб’язно прийняв вітання і охоче поділився з газетою враженнями про змагання. Лаконічно і змістовно він розповів про нелегкий шлях до перемоги. Нелегкий з багатьох причин.

Справа у тім, що в останні роки у світі брайлівських шахів з’явилася дивна тенденція: витіснення інвалідів по зору шахістами із незначними вадами зору. Формально інвалід по зору третьої групи теж інвалід по зору, але не нам з вами, шановний читачу, розповідати, наскільки відрізняються можливості інваліда по зору третьої групи від можливостей інваліда другої, а тим більше – першої групи. Більше того, деякі країни, що прагнули здобути шахову корону за будь-яку ціну, навіть почали висувати на подібні змагання шахістів, інвалідність яких взагалі є доволі сумнівною. У багатьох країнах світу збірні інвалідів по зору складалися от з таких «орлів», які фактично витіснили справжніх інвалідів на узбіччя шахового життя.

Таке явище мало місце не лише у Росії, про що писалося і раніше, подібне становище і серед незрячих шахістів Польщі, Німеччини та інших країн.

Слід зазначити, що навіть і за таких умов незрячі шахісти з нашої країни «не пасли задніх». За останні роки вони стали призерами аж шести Шахових олімпіад, а нещодавно на командному чемпіонаті Європи у Польщі посіли друге місце, поступившись лише господарям.  Та говорити про повну справедливість боротьби за таких умов не доводиться. Виникла ж така ситуація внаслідок того, що вже багато років, як було скасовано обов’язковий медичний огляд шахіста, який має взяти участь у шахових змаганнях серед інвалідів по зору, на предмет рівня його зору. Саме це і зробило можливим подібні махінації.

Вже давно питання про виправлення ситуації піднімалося, зокрема і особисто, С.А. Васіним. На жаль, така позиція підтримана далеко не усіма. Не підтримала її і така авторитетна організація, як IBCA – Міжнародна брайлівська шахова асоціація.

Та цього року обов’язковий медичний огляд шахістів за два місяця до змагань було запроваджено для усіх, хто хоче взяти участь у чемпіонаті світу з шахів, що був організований Міжнародною Асоціацією Спорту сліпих – IBSA. Поява такого важливого контролюючого моменту одразу віджахнула від цих змагань шахові організації незрячих спортсменів з багатьох країн. Чому – зрозуміти не важко.

Зрештою до румунського міста Келіменешті прибув тридцять один шахіст з семи країн, а саме: Болгарії, Ізраїлю, Іспанії, Словаччини,  Словенії,  самої Румунії та України.

А Україну представляли такі талановиті спортсмени, як Сергій  Васін, Сергій Григорчук, Владислав Колпаков, Олег Тука, Ігор Шепелєв, чемпіонка світу серед незрячих Любов Жильцова.

 Грали за швейцарською системою у дев’ять турів.

Розповідає Сергій Анатолійович: «Місто Келіменешті – відомий курорт, цілющі ванни якого полюбляли ще давні римляни. Дехто з шахістів теж намагався поєднувати гру із лікуванням, аби не втратити такої чудової нагоди. Але для мене це неприйнятно, бо я знаю, що лікування значно розслаблює, що аж ніяк не йде на користь під час таких важливих змагань. Взагалі ж, розпочався турнір для мене не надто вдало. Другу та третю партії я зіграв у нічию. Але потім ситуація змінилася».

Особливо важливою стала партія між С.А. Васіним і талановитим незрячим шахістом з Іспанії Альбертом Оліверою-Гутьєресом. Перемога у цій партії, здобута, до речі,     чорними, стала  переломною.

 Дуже вдало грали і інші шахісти з України. Певний період реальні шанси на перемогу мав Сергій Григорчук, але зрештою він посів друге місце з результатом 6,5 очок. А перше завоював С.А. Васін із сімома очками. Третє місце дісталося вище згаданому А. Олівері-Гутьєресу, а на четвертому – знов українець Владислав Колпаков. Уявити більш блискуче для нашої країни завершення чемпіонату неможливо. Дуже приємно, що Україна має такий великий потенціал інтелекту.  І хоча в останні роки інтерес молоді, зокрема і незрячої, до шахів помітно знизився, усе не так вже і погано. Сам чемпіон пояснює падіння інтересу молоді до великої гри багатьма причинами: «У наш час життя взагалі дуже змінилося. Поява комп’ютера – це, з одного боку, безумовний плюс і можливості для нас, але, з іншого боку, у юнаків з’явилося дуже багато інших розваг та ігор, які також вимагають інтелекту. Але ж шахи, звичайно, поза конкуренцією у цьому відношенні. Бо саме шахи дозволяють найбільш повно розвиватися логіці, аналізу, стимулюють і навіть загартовують вдачу. Для того, аби наша молодь більше цікавилася шахами, потрібна не лише інформаційна, але і матеріальна підтримка і стимулювання на державному рівні. Навіть для того, аби відвідати ті чи інші міжнародні, а іноді і не міжнародні змагання, даруйте за меркантильну прозу, потрібні кошти. А хіба можливо повноцінне вивчення шахової теорії за відсутності шахової літератури шрифтом Брайля? Зараз у нашій країні надається значна підтримка паралімпійським видам спорту. На жаль, шахи до їх переліку не входять. А це дуже прикро і значно ускладнює ситуацію. Визнання шахів паралімпійським видом спорту значно покращило б становище. Тобто – підтримка і мотивація».

Одним з останніх запитань, на яке відповів переможець, було таке: «Хто з великих шахістів вам найбільш близький? Анатолій Карпов? Гаррі Каспаров? Володимир Крамник? Чи, можливо, хтось із геніїв «золотої доби шахів» першої половини вже минулого сторіччя?»

Сергій Анатолійович відповідає не квапливо, розмірковуючи над кожним словом: «Важко відповісти двома словами. Можна милуватися   мистецтвом гросмейстера, його блискучим талантом, оригінальністю мислення. Та є шахісти, які особливо близькі саме за стилем, досвід яких допомагає і тобі у грі. Я захоплююсь і Гаррі Каспаровим, і Олександром Альохіним, але ближче мені такі майстри стратегічної позиційної боротьби, як наш сучасник Володимир Крамник, Анатолій  Карпов, Хосе-Рауль Капабланка. А особливо близький мені другий чемпіон світу з шахів Еммануїл Ласкер. Близький тим, що найбільш  повно і влучно сформулював бачення шахів, яке відповідає і моєму сприйняттю їх. Тоді були дуже популярні філософські, певною мірою, дискусії на тему, що ж таке шахи: мистецтво? Спорт … і т.д., а Е. Ласкер сказав: «Шахи – це боротьба».

Є. Кравцов.

Джерело: zaklyk.org.ua

“День білої тростини” цими вихідними відзначатимуть у світі. Його започаткували на підтримку людей із вадами зору. Їхнє життя в Україні – це постійна боротьба. Навіть таке, як прочитати книжку, журнал чи газету для незрячих останнім часом стало практично неможливим.

Наші журналісти побували в єдиній державній редакції, яка випускає періодику шрифтом Брайля.

Тут працюють двадцятеро людей і майже всі вони – інваліди по зору. Редакція Українського товариства сліпих “Заклик” уже десятки років видає в Україні однойменний журнал “Заклик”, а також газету “Промінь” та журнал “Школяр”. І це – єдина в державі періодика, яка виходить шрифтом Брайля.

Зараз редактори в роботі готують черговий номер на листопад. Працюють часто з вимкненими моніторами. Вони їм не потрібні, усе озвучить спеціальна програма.

Все, що знаходиться на екрані озвучує це синтезом мови. Ця програма просто перетворює цю інформацію в озвучений текст. От я, наприклад, натискаю кнопку “Пуск”, він каже – “головне меню”.

Для непідготовленої людини – це незрозумілий набір звуків. А вони так не лише працюють. А й книги читають. І це реалії кожного незрячого.

“Взагалі в Україні зараз книжок за брайлем дуже мало виходить. Це одиниці підручники і практично художньої літератури практично немає взагалі”, – каже редактор відділу журналу “Школяр” Володимир Хижняк.

Тож “художку” намагаються частинами друкувати у своєму журналі. Він для дітей такий – єдиний в Україні.

“Намагаємося хоча би в часописі якусь інформацію дати, щоб діти прочитали якусь цікаву книжечку, розбиваємо на фрагменти. Або якусь казку. Намагаємося втиснути туди, що тільки можливо”, – зізнається Володимир Хижняк.

Та навіть такого скромного чтива для незрячих тепер не буде.

“Фінансування, яке щорічно виділяється за спеціальною програмою на друк шрифтом брайля, в цьому році нам поки що не дали”, – каже головний редактор об’єднаної редакції періодичних видань УТОС “Заклик” Наталія Щербань.

Окрім виплат держави – жодної підтримки редакція не має. І на виданнях своїх вони теж не заробляють. Усю періодику розповсюджують безоплатно – передають у бібліотеки для сліпих та школи.

“Для того, щоб надрукувати шрифтом Брайля такий журнал або газету, один журнал коштує приблизно 80 гривень. Це насправді для людей з інвалідністю дорого. Людина не може самостійно передплатити таке видання”, – каже Наталія Щербань.

Потреби редакції цьогоріч покрили лише частково. І тепер право читати періодику є лише в людей з вадами зору. Для них продовжують випускати газету шрифтом збільшеним та контрастним. Такий друк значно дешевший, аніж шрифтом Брайля. Але журналісти сподіваються, що вже наступного року зможуть відновити повноцінну роботу.

Джерело: podrobnosti.ua

Єдина в Україні друкарня, що видає книжки шрифтом Брайля – на межі закриття. Через невчасне державне фінансування. А купувати закордонні видання інвалідам із пенсією у 1200 гривень – не по кишені. У переддень міжнародного дня сліпих 70 тисяч незрячих людей в Україні сподіваються, що їхню друкарню врятують.

Олег Миколайович вже 30 років шукає помилки в нових виданнях. Звичайний дисплей комп’ютера навіть не вмикає, адже з народження живе в суцільній темряві. Без літератури чоловік не уявляє свого життя і шкодує лише за тим, що не усі незрячі мають можливість доторкнутися до слова.

“Парадокс в тому, що раніше, коли ми працювали з механічними некомп’ютерними технологіями, а держава мала гроші на нашу роботу, ми випускали більше, ніж зараз”, – каже редактор за Браїлем будинку друку та звукозапису УТОС Олег Савченко.

Упродовж сорока років, – розповідає пані Ірина, – кожну сторінку набирали вручну на жерстяних матрицях. Помилки виправляли молотками. А спеціальний автомат переносив такі тексти на папір.

Згодом, на зміну радянським автоматам прийшли комп’ютери, та найбільша гордість будинку друку та звукозапису товариства сліпих – промисловий браїлівський принтер, на якому можна видрукувати півсотні книг на рік. По сто примірників кожної.

“В світі існують може по одному – два екземпляри в кожній державі і більше немає. Ми його отримали 13 років тому. У нас воно працює і працює”, – каже майстер виробничих дільниць будинку друку та звукозапису УТОС Андрій Охрименко.

Однак останні роки його вмикають дедалі рідше. Цього року за рахунок благодійників надрукували лише 13 видань. Їх подарували 70 бібліотекам для незрячих та шістьом інтернатам для сліпих дітей. Імовірно, цим людям цьогоріч знову доведеться обходитися малим. Адже державного фінансування на 2016 рік – а це трохи менше двох мільйонів гривень, у будинку друку і звукозапису не дочекалися й досі.

“З 2009 року ми виготовляємо озвучену літературу та книги шрифтом браїля тільки за рахунок коштів, зібраних як штрафні санкції фондом соціального захисту інвалідів України. Ці штрафи платять підприємства за невиконання норми по працевлаштування інвалідів”, – каже директор будинку друку та звукозапису УТОС Степан Філіп.

У друкарні кажуть, навіть якщо отримають кошти до свята, надрукувати все заплановане просто не встигнуть. А тепер мають ще й новий клопіт. Фасад їхньої понад сторічної будівлі на Майдані Незалежності пішов тріщинами. І без капітального ремонту, на самому ентузіазмі працівників, будинок довго не протягне.

Джерело: podrobnosti.ua

11 жовтня 2016 року Вищий господарський суд України залишив касаційну скаргу Київської міської ради без задоволення та без змін рішення Господарського суду міста Києва від 7 вересня 2015 року у справі №910/7295/15-г, яким визнано право власності Українського товариства сліпих на нежитлові (адміністративні) приміщення загальною площею 804 кв. м. у адміністративно-житловому будинку, що знаходиться в місті Києві по вулиці Леоніда Первомайського, 7-А.

В судових засіданнях інтереси Українського товариства сліпих представляв особисто Уповноважений Президента України з прав людей з інвалідністю Сушкевич Валерій Михайлович.

Безпосередньо перед засіданням під стінами Вищого господарського суду України відбулась мирна акція протесту членів Українського товариства сліпих проти невизнання столичною владою права власності Українського товариства сліпих на приміщення унікальної та єдиної в Україні редакцією, яка випускає періодичні видання рельєфно-крапковим шрифтом Брайля для незрячих.

Нагадаємо, що з 1962 року по 1988 рік у спірних приміщеннях розміщувалось Центральне правління Українського товариства сліпих, а з 1988 року і по сьогоднішній день розміщується Об’єднана редакція періодичних видань Українського товариства сліпих «Заклик».

Українське товариство сліпих в 1962 році збудувало п’ятиповерховий житлово-адміністративний будинок, де перший та другий поверхи є адміністративними, а з третього по п’ятий поверх розташовані квартири. В 1988 році житлова частина будинку, за рішенням Київської міської ради, була передана на баланс до управління житлового господарства Печерського району міста Києва, а в 1992 році Київська міська рада вирішившись чомусь, що їй ніби Українське товариство сліпих в 1988 році передало увесь будинок, прийняла рішення включити до складу комунального майна увесь будинок разом з приміщенням редакції. Тривалий час київська влада навіть брала орендну платню з редакції, сприймаючи редакцію не як власника, а як орендаря. Намагання з’ясувати питання власності наштовхувались на нерозуміння з боку влади та призводили до погрожувань виселення редакції на фоні постійно зростаючої заборгованості по оренді.

Враховуючи, що всі можливі засоби досудового вирішення цієї ситуації були випробувані та позитивного результату не дали, Українське товариство сліпих, зібравши всі необхідні докази, змушено було звернутись до суду з проханням визнати права власності на спірні приміщення. Звичайно, що відповідач Київська міська рада та Печерська районна в місті Києві державна адміністрація, яка була залучена в якості третьої особи, позовних вимог не визнали та просили суд позовних вимог не задовольняти.

Колектив Об’єднаної редакції періодичних видань Українського товариства сліпих «Заклик» висловлює щиру подяку Уповноваженому Президента України з прав людей з інвалідністю Сушкевичу Валерію Михайловичу за підтримку та безпосередню участь у судових засіданнях та колегам журналістам за об’єктивне висвітлення перебігу судового процесу, який тривав півтора роки.

11 жовтня 2016 року о 11 годині перед приміщенням Вищого господарського суду України (м. Київ, вул. Копиленка, 6) відбудеться мирна акція протесту незрячих проти невизнання київською владою права власності Українського товариства сліпих на приміщення унікальної та єдиної в Україні редакції періодичних видань для незрячих.

11 жовтня 2016 року о 12 годині 30 хвилин, в приміщені Вищого господарського суду України (м. Київ, вул. Копиленка, 6 кім. 302) буде продовжено розгляд касаційної скарги Київської міської ради на постанову Київського апеляційного господарського суду від 21 червня 2016 року, якою залишено без змін рішення Господарського суду міста Києва від 7 вересня 2015 року у справі №910/7295/15-г, яким визнано право власності Українського товариства сліпих на нежитлові (адміністративні) приміщення загальною площею 804 кв. м. у адміністративно-житловому будинку, що знаходиться в місті Києві на Печерську по вулиці Леоніда Первомайського, 7-А.

Інтереси Українського товариства сліпих в судових засіданнях представляє особисто Уповноважений Президента України з прав людей з інвалідністю Сушкевич Валерій Михайлович. Також планується, що Валерій Михайлович візьме участь в мирній акції протесту незрячих перед судовим засіданням.

Колектив Об’єднаної редакції періодичних видань Українського товариства сліпих «Заклик» запрошує представників ЗМІ до висвітлення мирної акції протесту та резонансного ганебного судового процесу, який є чудовою ілюстрацією справжнього ставлення діючої київської влади та особисто мера до людей з інвалідністю.

07 жовтня 2016 року Київський міський голова Віталій Кличко прокоментував ситуацію щодо судового процесу між Київською міською радою та Українським товариством сліпих.

* * * * *

П’ятиповерховий житлово-адміністративний будинок, в якому розміщується унікальна та єдина в Україні редакція періодичних видань для незрячих, збудований у 1962 році Українським товариством сліпих за дозволами Ради Міністрів Української РСР №67-206/1 від 04 січня 1960 року та №68-206/6 від 11 березня 1960 року, а також виконавчого комітету Київської міської ради згідно рішення від 19 липня 1960 року.

У 1988 р. будинок було передано безоплатно на баланс Управління житлового господарства Печерського району в місті Києві як житловий, а не адміністративно-житловий про що свідчить зміст наказу Управління житлового господарства від 18 квітня 1988 року, акту прийому-передачі основних засобів від 30 травня 1988 року та рішення президії Центрального правління Українського товариства сліпих від 14 червня 1988 року, а отже адміністративні приміщення, які розташовані на першому і другому поверхах та мають окремий вхід, Українське товариство сліпих продовжувало використовувати і безперервно використовує нині як свої, бо жодного наміру передавати чи приймати ці адміністративні приміщення ніхто не мав і не висловлював.

Рішенням виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 13.01.1992 року №26 «Про формування комунального майна міста та районів» до складу комунального майна був включений увесь вищезазначений будинок з безпідставним включенням у нього адміністративних приміщень Українського товариства сліпих.

Понад 15 років редакція змушена була сплачувати орендну плату місту щоб не позбутися власного приміщення. В 2015 році Українське товариство сліпих звернулось до суду за захистом свої законних прав на це приміщення, але столична влада з рішенням судів попередніх інстанцій, винесених на користь Українського товариства сліпих, не погодилась і продовжує їх оскаржувати та вести цілеспрямовану боротьбу з незрячими прикриваючись захистом інтересів територіальної громади Києва.

Найбільша бібліотека для сліпих, що в Києві, не в змозі оплатити комуналку. Про прихід зими там навіть бояться думати – холод і волога нищать найбільше в Україні зібрання книжок, написаних шрифтом Брайля. Наша Наталія Савченко сподівається – у владних кабінетах до проблеми дослухаються.

Аби зберегти унікальний фонд, Юрій Миколайович власноруч оцифровує плівки з аудіокнигами. У бібліотеці для незрячих налічується 79 тисяч озвучених видань. Найстарішим записам – майже півстоліття. Грошей на оновлення фонду – каже директор, не було й раніше. Однак тепер немає навіть на комуналку.

“Опалення подали 29 грудня 15 року до цього будинку. Вимкнули ми десь в середині березня. – А чому в середині березня? Ще холодно було. – Ні, вже більш-менш. А грошей не вистачає”, – говорить Юрій Вишняков, директор центральної спеціалізованої бібліотеки для незрячих ім. Островського.

Чотириповерховий будинок у самому центрі столиці у напівтемряві. На освітленні теж доводиться економити. Кажуть, більше – ні на чому. Майже 80 відсотків бюджету закладу іде на зарплати співробітникам у середньому по 1700 гривень. Ще 20 з’їдають щомісячні платежі за електрику, опалення, воду та охорону. Зекономленим – оплачують періодичні видання, з яких роблять аудіожурнали. Раніше грошима допомагала міська влада. Але цієї весни і ця допомога зникла.

“Прийняли на київраді постанову, що допомагати тільки громадським організаціям. А ми заклад громадської організації”, – говорить Юрій Вишняков, директор центральної спеціалізованої бібліотеки для незрячих ім. Островського.

Сліпих та майже незрячих бібліотека обслуговує 80 років. Близько семисот читачів щомісяця приходять сюди за художньою літературою, підручниками, посібниками та журналами. Однак у читальних залах не затримуються – холодно уже на початку жовтня.

В депозитарії цієї бібліотеки зберігається близько 80 тисяч видань шрифтом Браїля. Це – найбільша в Україні колекція. Але через різкі перепади температур папір старих видань поступово стає непридатним для читання.

Найбільше тут радіють новим книжкам. У 2015, хваляться, отримали аж 15 нових паперових та 190 озвучених видань. Але цього року радіти поки що – нічому.

“Читачі питають. Вони ж там чують по радіо або реклама якоїсь книжки. Або сторінки книжки. Їм хочеться це прочитати, а поки що нажаль ситуація така, невтішна”, – говорить Марина Потеляхіна, завідувачка відділу обслуговування центральної спеціалізованої бібліотеки для незрячих ім. Островського.

Чи потеплішають батареї у бібліотеці Островськрого цього року, прогнозувати в адміністрації не беруться. Однак запевняють – працюватимуть навіть у найлютіші морози. Аби 4 тисячі незрячих киян змогли торкнутися слова. Але сподіваються, що проблеми сліпих побачать і у високих кабінетах.

Джерело: podrobnosti.ua